«Я знав, що повернуся, просто не знав, коли саме»

Тисячу разів наказував собі не мріяти повернутися туди, де не був тисячу років: цього, минулого, чекаєш, як майбутнього, але очікуваного не знаходиш. Не знаходиш – і лаєш себе: сам винен, не так запам’ятав, або не те. Але ж запам’ятоване – було, невже ж ні?.. Ось і наказуєш собі не повертатися і навіть не мріяти про повернення.

*** 

Михайло Блехман. У пущі

Ні, не буду обманювати читачів, тобто самого себе: не наказував жодного разу. Намагався, але не виходило.
Та й не намагався зовсім, чесно кажучи.

Я давно пішов з мого лісу – справи, турботи, багато чого. Ось і зараз потрібно було поспішати, відпустка не нескінченна.
Для мене мій ліс не те що для багатьох – він для мене скоріше не ліс, а лісопарк. Я пам’ятав – та й як забудеш, – що жив тоді в цьому в моєму лісопарку на затишній, маленької просіці, названій колись на честь прекрасного гриба з червоним капелюшком у білосніжну цяточку.
Вийшов з тролейбуса… ні, спочатку був літак, потім потрібно добиратися на автобусі, а вже потім – на тролейбусі, з двома пересадками, – ні, з однією. Так, здається, з однією.
Отже, я вийшов з тролейбуса і пішов по знайомих стежках, не думаючи ні про що особливе, у відпустці можна це собі дозволити, але – чи і – вони виявилися зовсім навіть не знайомими. Можливо, я занадто сильно хотів повернутися, а може, повернутися взагалі неможливо і мені просто здалося …
Але я ж все пам’ятав, немов би хтось покликав і я обернувся на секунду, – так, я пам’ятав. Кожного дня… ні, щоранку, адже ми навчалися в першу зміну, – щоранку я виходив з тролейбуса на центральній Мухоморний галявині і йшов на заняття. Пам’ятаю, йшов і думав: казали, цей час буде незабутнім, а виявилося – що ж в ньому особливого? Але ось іду тепер – і пам’ятаю. Значить, він і справді незабутній, якщо не забувся.
Від галявини – рукою подати до моїх улюблених стежок – Мухоморної та Поганкової, названої на честь хоча й не такого красивого, але не менш звичного гриба. А далі – стежки, галявини, хащі, буреломи, що носили звичні імена Свинушки, Рицини, Болиголова, Блекоти, Блідої Поганки. Я пам’ятав всі назви, немов тільки що почув їх. Втім, тільки що почуте часто-густо забувається першим. А я – пам’ятав.
Навколо було багато сміття і – або але – стояв стукіт. Стукіт – це вам не тиша, він не схожий на прядку з моїх улюблених віршів, але ж і лісопарк – зовсім не біла кімната звідти ж.
На Свинушній стежці я підійшов до незнайомця. Ну звичайно ми не були знайомі, адже минуло вже стільки років, а йому було приблизно стільки ж, скільки мені тоді, коли я щоранку виходив з тролейбуса. Він стояв на драбині і прибивав нову табличку замість знайомої старої.
– Привіт! – сказав я. – Дивне заняття, тобі не здається? Чи не краще прибрати сміття – дивись, скільки його навколо!
– На Свинюшній стежці чисто ніколи не буде, – відповів він, привітно посміхнувшись. – Поки стежка – Свинюшна, сміття прибрати не вдасться, скільки не прибирай. На новій, Чистій, теж потрібно прибирати, але зате є шанс прибрати.
Я зітхнув – не скептично, бути скептичним я не вмію, – просто зітхнув і пішов далі – на мою улюблену Темну галявину. Йшов і думав: хто змінився більше – мій ліс-лісопарк чи я? Але ж я – все той же, ось опустив голову і дивлюся на носки моїх черевиків так само, як коли повертався зі школи з “двійкою” з поведінки. Забув тільки, в якому класі це було – ще в першому чи вже в другому?
Сутеніло.
Пам’ятав – треба ж, не забув, – значить, це дійсно було, – пам’ятав, що ми домовилися зустрітися тут, біля тролейбусної зупинки, але вона не прийшла, хоча я прочекав чотири години. Так, чотири.
Зараз тут було темно, тільки не замовкав стукіт, який став уже знайомим. Дівчина, немов та, що спізнилася, тільки не на чотири години, а на чотири, напевно, їх тисячі, прибивала нову табличку, а стара валялася під драбиною.
Вона подивилася на мене зверху вниз – мені було до неї рукою подати, хоча вона була набагато вище, – і посміхнулася, кивнувши на поржавілу табличку:
– На Темній галявині ніколи не буде світло, скільки не освітлюй. На новій, Світлій, іноді буде темнувато, зате частіше – майже завжди – так світло, як буває тільки на Світлій. Десь же – світло, я точно знаю, ось і тут – буде!
Вона мала рацію, кому ж як не мені знати. Тепер буде і їй. І не запізнилася вона зовсім, вона ж не та, на яку так безнадійно схожа.
Я пам’ятав – тоді було світло, хоча стемніло і вона так і не прийшла. Зате потім з кожним роком ставало все темніше, навіть серед білого дня, коли начебто ніхто до мене не спізнювався – або я просто нікого не чекав. Хіба може запізнитися той, кого не чекаєш? Точніше – так.
Я вийшов на Болиголовну просіку. Тут було все так само галасливо… Ні, не так, – тоді було шумно інакше, просто зараз шуміли не ми і зовсім по-іншому.
Ми… ні, це були не ми, множина тут навряд чи доречна, однина доречніша, – не ми, а я тоді слухав мою музику, і вона була по-моєму гучною. Гучною – по-моєму, тому що це була музика для мене. Мені тоді здавалося, що вона, ця музика, просто не дочекалася, щоб я створив її і тому створилася не в мене, а у тих, хто навіть не здогадувався, що я існую і вона мені необхідна.
Ця музика була гучною, але не галасливою, шум створювала та, яку мені – тут була б доречно множина, але я, ви ж мене знаєте, вважатиму за краще однину, мою улюблену, – яку мені нав’язували кожен день, кожну годину, кожну хвилину, щосекунди, щомиті. Та, нав’язувана, була галасливою навіть тоді, коли її майже не було чути, а моя – була гучною, але не галасливою, як би її не намагалася заглушити їхня – я підкреслюю множину – їхня галаслива.
Йдучи по Болиголовній просіці, я все так само періодично дивився на мої черевики і намагався зрозуміти – невже я й справді не змінився? Чи можливо це, якщо все навколо – змінилося? Ось і тут, в ритмі нової музики, звучав молоток, нітрохи не заважаючи, скоріше навіть допомагаючи мені вслухатися, щоб вирішити для себе, яка вона, ця нова музика – галаслива чи гучна.
Швидше за все – гучна, тому що шум створювала не музика, а все та ж заважаюча їй какофонія, що йде від огидної множини, хоча саме по собі це явище від множини було так само далеко, як від моєї улюбленої однини.
Я подивився на хлопця і дівчину, що прибивають нову табличку замість старої, яку вони кинули вниз, випадково мені під ноги. Я пам’ятав її з тих якимось дивом не забутих часів, коли я йшов по цій просіці з магнітофонного касетою, і на касеті була музика, складена для мене тими, хто й гадки не мав ні про мене, ні про те, що я йду по Болиголовній просіці додому, аби включити магнітофон і почути їхню мою музику.
Я кинув стару табличку в урну – з тротуару її могли коли-небудь підняти і, користуючись можливістю, яка раптом може з’явитися, прибити назад замість нової, оголошеною старою.
– На Болиголовній просіці не може бути тихо, скільки не закликай до тиші, – випередивши моє запитання, відповіли дівчина з хлопцем. Їхні голоси звучали, як та моя касета. – Тихо – не означає не голосно. Тихо – значить не шумно.

Дорога додому – ви можете назвати її простіше – дорога назад, – йшла повз новенькі, щойно прибиті таблички – Ст. Чиста, Гал. Світла, Прос. Тиха. Повз хлопця, що поспішає додому послухати нову касету, повз юнака, що вже четверту годину чекає на дівчину біля тролейбусної зупинки, повз хлопчака, який шкандибає з опущеною головою і розглядає свої черевики.
Повз усе, куди повернутися навряд чи можливо, як не намагайся і не мрій. Та й хіба може мрія – збутися? Мрія, що збулася – це вже не мрія, а те, про що мріятимеш і що згадуватимеш і що ніколи не збудеться, бо вже збулося колись.
Я давно пішов, поїхав, полетів з мого лісопарку. Ось і зараз потрібно було поспішати – відпустка не нескінченна. Йдучи, чув, як хлопець і дівчина сперечаються про чергову табличку.
Більше за все не хотілося йти, але менше за все це було можливо. Я знав, що повернуся, просто не знав, коли саме. А якщо не знаєш – то напевно не повернешся.

Невже напевно?

Михайло Блехман,

Монреаль. Травень 2019 р.